Актуально


Кіровоградська єпархія УПЦ у Фейсбук


Цикл практикумів, присвячених православній молитовній традиції: "Господи, навчи нас молитися!" (АНОНС)


 
 
СВІТЛО ПРАВОСЛАВ’Я 

 

 

Випуск 21 від 27 березня 2020 року
Тема передачі: коронавірус та церковне життя під час карантину

 

У випусках докладно розглядаються теми і питання, що відносяться до розділу християнського богослов’я, в якому вивчаються і доводяться основні істини християнської віри. В класичній богословській системі цей розділ називається основне богослов’я або апологетика. 


"СВЯЩЕННА МОВА МОЛИТВИ"

 

 

Випуск 3-й від 27.10.19.

 

Тема: "Тексти Божественної літургії"

 

Цикл бесід під назвою «Священна мова молитви» ознайомить глядачів з появою та розвитком церковнослов’янської мови, а також допоможе краще зрозуміти Священне Писання та православне богослужіння. Програма стане корисною для всіх, хто бажає розкрити для себе усю глибину та красу церковнослов’янської мови як живої мови Божественної літургії і молитви усіх слов’ян, що сповідують Православ’я. 

АРХІВ ПРОГРАМИ 

(Плейліст 49 уроків церковно-словꞌянської мови)


 

Телепередача

 

"Глас православний"   

 

 АРХІВ ПРОГРАМ 


Фільм приурочений ювілею єпархії

 

"Кіровоградська єпархія УПЦ. 70 років"

 


 

 

 

 

 

Щонеділі, після пізньої Божественної літургії при Спасо-Преображенському Кафедральному соборі проводяться катехізаторські курси для дорослих. Заняття відбуваються з наступних дисциплін: вивчення Священного Писання Нового Завіту, історія релігій, аскетика, догматичне богослов’я.

 


 

 



Додатково








Вопрос священнику


Публікації

 

   

Чудесна історія одного воїна ЗСУ - прихожанина Кіровоградської єпархії УПЦ

 

Ієрей Андрій Савельєв
Розкол в розколі - це одинокий випадок чи всім відома неминучість?

Прот. Євгеній Назаренко

Історичні дані про день заснування фортеці в честь святої праведної Єлисавети

Протд. Іоанн Ганчин

Протд. Роман Мельник

Естественный нравственный закон в святоотеческих творениях

Прот. Андрій Бобрик
 
Анафема – прокляття чи власне зречення Христа?
   

Диякон Василій Лапко
Давньоруська література XI-XIII століть як джерело вітчизняної церковної історії

Священик Віталій Ігнат’єв

Філософський аналіз категорій "особистість" і "духовність"

Протд. Роман Мельник

Психонасилие - главная проблема деятельности деструктивных тоталитарных сект

Ієромонах Зосима (Город)

Важливість посту для християнина

Ієромонах Зосима (Город)

Сім слів Спасителя на Хресті

   
 

 

 

 

РОЗПОРЯДЖЕННЯ Високопреосвященішого архієпископа Іоасафа про молитви за воїнів, які виконують свій військовий обов'язок на Сході України та про духовну опіку їх родин
   
   
  ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ
   
   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  


Інформація


Бажаючі надати благодійну допомогу для будівництва Єпархіального Управління та недільної школи можуть перерахувати кошти на наступний рахунок:
УПРАВЛІННЯ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УПЦ АТ «Альфабанк»
UA 933003460000026004022023801
МФО 300346 ЄДРПОУ 23091904


ФОТОГРАФИИ СТРОИТЕЛЬСТВА



Наши баннера:
Кировоградская Епархия

Кировоградская Епархия


Locations of visitors to this page








Філософський аналіз категорій "особистість" і "духовність"

 
 
«Коли починається європейська література?» На це питання відповіді не можуть дати навіть ті, хто навчається на філологічних факультетах. Як правило відповідають, що це, скоріше за все, епоха Просвітництва або трохи раніше – Відродження. І коли в процесі лекції виявляється, що це не просто епоха Середньовіччя (ХІ чи ХІІ століття), а ще раніше (ІV століття) – вони безмежно дивуються.
Це пов’язано з мислителем раннього Середньовіччя Блаженним Августином, а точніше, з його твором «Сповідь». Саме в ньому він описав те, що пізніше психологи назвали внутрішнім конфліктом. Саме в ньому вперше в європейській літературі виписаний психологічний конфлікт особистості. Це той конфлікт, який майже через дванадцять століть буде зображений як проблема «бути чи не бути» у Шекспіра. Це той конфлікт, який вже в ХІХ столітті у Достоєвського буде описаний як духовна боротьба «білої» і «чорної» людини в одній людині.
Тобто, проблема особистості була поставлена в епоху раннього християнства, що є невипадковим. А чи могло питання особистості бути поставлене іншими культурами або релігіями?
В наш час релігійного невігластва досить часто можна почути про необхідність утворення єдиної релігії або думку про те, що всі релігії в своїй основі однакові.
Та саме питання про роль особистості у відношеннях «Бог» – «людина» є тим критерієм, який може відповісти на екуменічні спроби і релігійну всеядність. Якщо навіть не вдаватися в аналіз різних національних релігій, де, як правило, Бог – це така собі абстракція, яку можна трактувати в залежності від рівня культури: наприклад, Логос давніх греків, який сучасні представники неорелігій називають Вищим Розумом. Або тим, що ми називаємо «щось». Ну «щось» там, напевно, є. Але в будь-якому разі ця абстракція залишається для нас непізнаною. Тобто Бог повністю не відкривається. Правда, сучасні «пророки» вважають, що саме їм і тільки їм Він відкрився. Але навіть ці «посвячені» стверджують, що він не є Особистістю.
Якщо звернути увагу на три світові релігії, то, наприклад, в буддизмі поняття «особистість» не тільки не існує, його там в принципі не може бути, тому що все є «майа» – ілюзія. Там навіть поняття Бога не існує. Тому що там Бог є ілюзія, і диявол – ілюзія. Життя – ілюзія і смерть – ілюзія. Головним завданням мудрості є звільнення від ілюзій, щоб увійти в нірвану. При цьому нірвана не подібна християнському раю. Тому що в раю особистість зберігається. Але ж особистість є ніщо. Тому в нірвані особистість самознищується. Це відповідь сучасним необуддістським напрямкам, на кшталт реріхіанців.
А от в ісламі Аллах – Особистість. Правда його з мусульман ніхто не бачив, бо він дозволяє собі спускатися лише до третього неба. Але навіть виходячи з того, що мусульманство як світова релігія з’явилося все ж таки вже в VI столітті і ідея Бога-Особистості пройшла довгий шлях осмислення християнством, Особистість Аллах чомусь залишається в межах абстракції.
І тільки християнство не тільки стверджує, що Бог – Особистість, але така Особистість, яка реально прийшла на Землю в історичний період людства. З точки зору класичної логіки – це є абсурд. Навіть давні греки, які підійшли до цінності особистості у світобудові, не сприйняли це. Так Сократ не говорив про себе : «Я – Сократ». Він говорив: «Я – афінянин». Це так як би можна було сказати: «Я – киянин», тобто належу до даної субкультури.
Ні один з засновників світових релігій – ні Будда, ні Конфуцій, ні Магомет не говорили про себе: «Я є Месія». А Христос стверджував. І це найважливіша Блага Вість, яка виражається в Євангелії: «Я Той, Кого ви чекали». А давні євреї чекали саме Месії – Спасителя-Бога.
Але як зрозуміти, що Той, хто прийшов – є Христос, Месія. Біда навіть не втому, що давні євреї Його не впізнали і розіп’яли. Ми б це зробили також. А можливо й гірше (Ф.Достоєвський «Ідіот»). Біда в тому, що ми Його до цих пір не впізнали, навіть після того, як він це довів не тільки словами, теоретично, а, як кажуть, – практично.
Але чи існують такі критерії? І як впізнати: Христос – Бог чи ні?
Для цього необхідно звернутись до проблеми походження терміну «особистість», який в нашу літературу прийшов з групи романо-германських мов, або, точніше, з латиської мови в значенні латинського слова «просопон» або persona. «Постільки це слово, – зазначає Лобковиць, – в класичній латині означає «маску», яку, за грецьким зразком, носили римські актори, то вже в античності були спроби вивести цей вислів від дієслова personare, яке означало щось на кшталт «безперервно звучати» або «наповнювати звуками». Тобто, словом персона означають індивідуальні прояви людини, його особливості, «маска», «личина». На сьогоднішній мові це може означати «імідж», «соціальна роль».
Але, як відмічає протд. А. Кураєв, східно-християнські богослови взяли за базове поняття сутності особистості не слово «персона», а давньогрецьке слово «іпостась». Іпостась в грецькій мові виражало субстанцію. А якщо особистість розумілась як іпостась, то її субстанційність приймалась як суб’єкт, а не як модус дії. На відміну від індивідуальності (персони) як способу, прояву дії. Стосовно цього В. Новік пише: «Ще свт. Григорій Палама (XIV в.) звертав увагу на те, що Бог, коли говорив з Мойсеєм, не сказав: «Я є суть», але «Я є Сущий» (Вих. 3, 14), тобто указував на особову підставу Божества». Саме тому, стверджує В. Новік, коли Достоєвський постав перед дилемою «Христос чи істина», то вибрав Христа. Тому що в Христі проявилась вічність. Звідси: «Видевый Мене, виде Отца». Саме тому: «Никтоже приидет ко Отцу, токмо Мною» (Ин. 14, 1-10).
Тобто сутність особистості полягає не в тому, як я представлений, проявлений в суспільстві, в якомусь соціальному статусі: викладач, президент, священик, митець, геній, олігарх, бомж, жінка, засновник держави чи наукової теорії тощо. Сутність особистості розкриває Вічність, а значить, Божественність. Реалізація особистості – це прояв Божественності.
Яким же чином відбувається реалізація особистості як прояв Божественності?
Існує два шляхи: історичний і духовний?
Духовність має два основних значення: класично-релігійне і світсько-моральнісне. Під класично-релігійним розуміється прояв енергії. Духовність – це прояв енергії. В нашому випадку необхідно відрізняти духів. Їх необхідно випробовувати. І не кожна духовність є корисною. Є духи енергії злоби, і є Дух Святий, Дух Божий. Згадайте сучасний популярний науковий фільм «Дух времени». Дух времени, або дух часовості – це є дух, енергія не вічності, а смертності. А є дух вічності – Святий Дух? Навіщо нам треба знати, випробовувати, розрізняти духи? По-перше, щоб не ввестись в оману, ілюзію, «прелесть». Так у монаха першим правилом є «бдение» тверезості розуму. («Трезвенность ума – прежде всего»)
Вони діють по-різному. І в чому кардинальна різниця між ними? В чому головна омана? Дух часу («временности») не здатен впливати на найбільшу і невиліковну проблему людини – смерть. Будь яка людина, незалежно від статку, освіти і таланту не може вирішити, виправити одну проблему, один гріх, або огріх, помилку, яка сталася – смерть. Грішність людини, чи навіть самої маленької дитини, чи то навіть мудрого старця є грішною по одній причині – ми не можемо виправити цю помилку, ми не здатні подолати смертність.
І лише Дух Святий, якщо він дійсно Божий, здатен це зробити? Тому що Бог є категорія Вічності. Ось чому головним питанням перших віків християнства було не те, був Христос як особистість чи не був? Головним питанням було: хто є Христос?
І коли учні Христа приходили у до давніх греків і говорили про вічність душі – ті погоджувались. Коли учні говорили про те, що душа кожної людини буде відповідати за всі свої помилки, огріхи (гріхи), то давньогрецькі мудреці це теж знали. Але коли учні Христа говорили про те, що Христос воскрес тілом, – саме за це їм загрожувала ганебна смерть через побиття камінням. Бо це вже був абсурд, тому що тіло – тягар душі. Тому завдання мудреців – звільнитись від всього тілесного. Лише душа, лише розум є Божественні – вічні.
Найважливішим у всьому християнстві є одне положення, без якого будь-хто з нас свідомо може вважати себе християнином або не вважати. І це положення сформулював апостол Павло. Якщо Христос не воскрес (мається на увазі і тілом, бо у воскресіння душі вірили всі древні, на відміну від сучасної секуляризованої культури), то віра наша марна, тобто порожня.
Чому саме цей критерій є основоположним? Тому що він є критерієм того, Христос – Бог, чи не Бог. Ні одна людина, навіть наймудріша в світі, не здатна подолати одну єдину хворобу, на яку хворіють всі – смертність. Тому ні один із засновників релігій не воскресав і тілом. Смертність є закономірність природних процесів, як і народження. Перемогти смертність може лише той, хто має Волю над природою як такою, а, значить, і над смертністю.
Це в нашому випадку приводить до того, що особистість – це прояв духовності Вічної, Божественної.
А Божественна енергія, що поєднана з індивідуальною тілесністю, приводить до процесу внутрішнього моральнісного і зовнішнього тілесного преображення особистості. Саме тому народження особистості – це народження Христа. І без духовності в сенсі Духа Святого цього статися не може. Не випадково. Народження особистості – це народження згори, від Духа Святого.
Тому не будь-яка духовність є корисною. Це треба зрозуміти в час посилення різних екстрасенсорних шоу, де відбувається головна проблема: підміна не тільки понять, – підміна енергій, підміна Бога божками, кумирами, а значить – впадання в гріх, помилку, ілюзію, яка нічого не змінює.
Саме філософський аналіз категорій особистість і духовність дозволяє допомогти впізнати Христа як Бога. Але ж він сам сказав про себе: «Я є Істина, Життя і Шлях» Вічності.
І в кінці хочеться згадати Тертуліана: «Син Божий зійшов і прийняв душу не для того, щоб душа пізнала себе у Христі, але щоб пізнала Христа в собі» (Про плоть Христа, с. 10-12). А результатом духовного, не духовно-абстрактного, не символічного, а духовно-реального розкриття сутнісних сил особистості є те, що «вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2, 20), який долає мою смертну природу, перетворюючи і душу, і тіло одночасно.
 
Клірик Спасо-Преображенського кафедрального собору,
кандидат філософських наук, доцент, свящ. Віталій Ігнатьев