Анафема – прокляття чи власне зречення Христа?

«Моє Павлове вітання власноруч. Хто не любить Господа Іісуса Христа, анафема, Господь наш гряде. Благодать Господа нашого Іісуса Христа з вами, і любов моя з усіма вами у Христі Іісусі. Амінь» (1 Кор. 16, 21) ‒ ось такі, надзвичайно важливі для нас і глибокі за своїм богословським змістом слова ап. Павла, якими він завершує своє Перше Послання до Коринфян. Саме цей апостольський уривок раз в рік читається за Божественною літургією. Апостол проголошує анафему усім, хто не любить Господа. Що ж таке анафема? Питання щодо церковного відлучення завжди викликало і зараз викликає в наш час нерозуміння і здивування, а в колах ліберально налаштованої інтелігенції протести і обурення. Гуманісти вважають анафему темним пережитком середньовіччя, хвилею жорстокості, яка докотилася до наших днів; а теософи вбачають в анафемі вогнище автодафе для інакомислячих. Треба з’ясувати, що являє собою анафема, чому Церква, яка є втіленням божественної любові і милосердя – в певних випадках проголошує публічне і всенародне відлучення тих, які формально вважаються православними християнами, але борються проти її догматичного вчення. Щорічно в перший тиждень Великого посту Церква підтверджує анафему померлим єретикам.
Дефініція слова анафема за історію людства пройшла семантичну трансформацію. Якщо в епоху Гомера, Софокла цей термін означав, щось посвячене богу і тому відділене від усього іншого, то, наприклад, в епоху Септуагінти – щось прокляте, розпорошене людьми і приречене на знищення. А вже в епоху Нового Завіту – відлучення від Христа і Його спільноти. Святитель Іоанн Златоуст в 16-й Бесіді на Послання ап. Павла до Римлян на питання: «Що таке анафема?» відповідає: «Анафема, тобто нехай буде відлучений від усіх і буде чужим для всіх». Якщо ж візьмемо Апостольські правила, то ми там можемо побачити, що слово анафема, замінюється його вказівкою «має бути відлучений від спілкування церковного». Термін анафема вперше був вжитий в канонах Ельвірского собору (початок IV століття), а сама канонічна формула проголошення анафеми остаточно утвердилася на Гангрському соборі (бл. 340 року).
Але, звідки ж з’являється в суспільстві уявлення анафеми як церковного прокляття? Фундаментом такого сприйняття є Римо-Католицька церква, для якої, дійсно, анафема є не лише відлученням, а й духовним прокляттям. Для того, щоб у цьому переконатися, ми з вами порівняємо тексти анафем Православної Церкви і Католицької. Ось текст анафеми на Лєо Таксіля, французького письменника і громадського діяча, котрий боровся проти керівної ролі Католицької Церкви в громадському, політичному і культурному житті, за що й був відлучений: «В ім’я всемогутнього Бога-Отця, Сина і Святого Духа, Священного Писання, святої і непорочної Діви Марії і всіх святих проголошуємо, що відлучаємо від Церкви і анафематствуємо злодія, який є Лєо Таксіль, проганяємо його від дверей Церкви, і Бог-Отець, який створив світ, проклинає його, і Бог-Син проклинає, і Святий Дух проклинає, і Діва Марія проклинає, і всі святі проклинають, і нехай буде проклятий у всіх частинах тіла свого, внутрішніх і зовнішніх, поки не дасть нам відкритого покаяння. Амінь» (В. С. Рожицин). А тепер давайте зачитаємо текст анафеми Православної Церкви на Льва Толстого: «…І в наші дні, Божим потуранням, з’явився новий псевдовчитель, граф Лев Толстой, який зухвало повстав на Господа і на Христа Його і на святе Його надбання, явно перед усіма зрікся від Церкви Православної і її догматів. Спроби напоумлення його не увінчалися успіхом. Тому Церква не вважає його своїм членом і не може вважати, доки він не покається і не відновить свого спілкування з нею. Тому засвідчуємо, що Лев Толстой сам відпав від Церкви, разом і молимося, щоб подав йому Господь покаяння для пізнання істини. Амінь» (Кураєв). Аналізуючи дані тексти, ми можемо переконатися, що для Православної Церкви проголошення анафеми – це лише констатація факту відпадання від Христової спільноти певної персони через неправильні дії або спотворене вчення. Церква Христова не може проклинати, тому що вона заснована Господом для спасіння людства, а виносити вирок має право лише Бог.
Анафема – це тільки підтвердження або констатація того факту, що людина, котра протиставляє Церковному вченню власні домисли гордого розуму, вже відпала від Церкви. Через відлучення Церква, начебто в останній раз звертається до людини, вже не з попередженням, а з твердженням про те, що вона чужа Христу, як вічному Життю, що вона поставила себе поза Церквою, а піти з Церкви – означає йти проти Неї, дихати отруєною атмосферою, перебувати в іншому середовищі, куди не проникають промені божественного світла.
Люди, індиферентні до питань віри, нерідко вважають, що достатньо зняти анафеми – і цим зруйнується стіна поділу між конфесіями, і вони об’єднаються в єдиному духовному полі, вірніше, в одному дворі. Але анафеми не вирішують долю людини. Це непорозуміння. Якщо лікар констатує смерть людини, то невже це жорстокість лікаря і він повинен втішати хворих помилковою надією, що мертвий ще живий?
Духовна смерть, як відпадання від Церкви, стає остаточною тільки в потойбічному стані. Тут на землі людина може знову звернутися до Церкви, і Церква приймає покаяння будь-якого грішника і єретика навіть в останні хвилини його життя, і дарує йому прощення. Тому анафема не жорстокість, а милість Церкви до людей, як милість батьків до дітей, вчителів до учнів, коли ті говорять їм про те, де таїться смертельна небезпека, якої потрібно уникнути. Анафема, сама по собі, не прокляття в сенсі побажання смерті, вона є попередженням відлученій людині від Церкви в тому, що та опинилася в країні прокляття і вічного мороку. Якщо розірвати документ з діагнозом хвороби, то це не змінить стан хворого. Якщо знищити напис на могилі, то мертвий все одно залишиться в землі. Єресь – це самовідлучення від Церкви раніш церковного відлучення. Якщо навіть анафема була б знята з нерозкаяного єретика, то це не наблизило б його до Христа, не змінило б його посмертної долі.
Тому, дорогі брати та сестри, направимо усі свої зусилля для прояву нашої любові до Творця, благочестивими справами, думками, бажаннями, внутрішнім налаштуванням і всім своїм буттям, щоб ми не підпали під відлучення від вічного життя. Бо Господь гряде звершити свій суд.

Кандидат богослов’я,
прот. Андрій Бобрик