Актуально
Кіровоградська єпархія УПЦ у Фейсбук
Випуск 21 від 27 березня 2020 року
Тема передачі: коронавірус та церковне життя під час карантину
У випусках докладно розглядаються теми і питання, що відносяться до розділу християнського богослов’я, в якому вивчаються і доводяться основні істини християнської віри. В класичній богословській системі цей розділ називається основне богослов’я або апологетика.
"СВЯЩЕННА МОВА МОЛИТВИ"
Цикл бесід під назвою «Священна мова молитви» ознайомить глядачів з появою та розвитком церковнослов’янської мови, а також допоможе краще зрозуміти Священне Писання та православне богослужіння. Програма стане корисною для всіх, хто бажає розкрити для себе усю глибину та красу церковнослов’янської мови як живої мови Божественної літургії і молитви усіх слов’ян, що сповідують Православ’я.
(Плейліст 49 уроків церковно-словꞌянської мови)
Фільм приурочений ювілею єпархії
"Кіровоградська єпархія УПЦ. 70 років"
Щонеділі, після пізньої Божественної літургії при Спасо-Преображенському Кафедральному соборі проводяться катехізаторські курси для дорослих. Заняття відбуваються з наступних дисциплін: вивчення Священного Писання Нового Завіту, історія релігій, аскетика, догматичне богослов’я.
Публікації
Чудесна історія одного воїна ЗСУ - прихожанина Кіровоградської єпархії УПЦ |
|
Ієрей Андрій Савельєв |
|
Прот. Євгеній НазаренкоІсторичні дані про день заснування фортеці в честь святої праведної Єлисавети |
|
Ієрей Андрій Савельєв |
|
Протд. Іоанн Ганчин
|
|
Протд. Роман Мельник |
|
Прот. Андрій Бобрик
|
|
Диякон Василій Лапко
|
|
Священик Віталій Ігнат’єв |
|
Протд. Роман Мельник Психонасилие - главная проблема деятельности деструктивных тоталитарных сект |
|
Ієромонах Зосима (Город) |
|
Ієромонах Зосима (Город) |
|
|
|
|
|
|
РОЗПОРЯДЖЕННЯ Високопреосвященішого архієпископа Іоасафа про молитви за воїнів, які виконують свій військовий обов'язок на Сході України та про духовну опіку їх родин |
ІНШІ ПУБЛІКАЦІЇ | |
Інформація
Протягом усього Великого посту щонеділі у православних храмах за вечірнім богослужінням свята Церква молитовно згадує євангельські події про останні трагічні моменти земного життя Господа Іісуса Христа. Особливим у цьому плані є богослужіння Великої Пʻятниці Страстної сідмиці, коли під час читання 12-ти Страстних Євангелій кожен присутній у храмі християнин зі свічкою у руках стає немов би очевидцем страждань Спасителя, що розпочалися в Гефсиманії, продовжилися у Єрусалимі, а потім увінчалися Хрестом на Голгофі. Тоді розіпʻятий Спаситель, хоча й переживав нестерпні муки, проте не мовчав. Він сім разів промовляв із Хреста. Євангелисти доносять до нас ті слова, котрі виголосив Господь, проливаючи Свою дорогоцінну Кров за гріхи людей.
Господь Іісус Христос є не лише Спаситель і Викупитель людства. Він є також і наш Учитель. Кожне Його слово несе у собі печать вічності, оновлює, дає життя кожному, хто не залишається глухим по відношенню до нього. В цьому розумінні Голгофа стала тою найвищою учительною кафедрою, з котрої Господь дає нам останій урок перед Своєю смертю і Воскресінням. Його слова, виголошені на Хресті, це свого роду останній заповіт для всіх, хто вважає себе послідовником Божественного Учителя. І перші слова, виголошені розіп’ятим Спасителем, були навіть не словами, а молитвою про прощення: «Отче! Прости їм, бо не знають, що роблять»(Лк.23:34).
Ніколи до Іісуса Христа в історії людства ще не звучали подібні слова. Навпаки, коли карали злочинців смертю, останні частіше всього молились до своїх богів із закликом про помсту. Христос же просить в Отця милості для Своїх розпинателів. Під час Свого земного життя Спаситель багато повчав і багато заповідав. Але із усіх Своїх повчань для виголошення на Хресті Він зупиняється саме на заповіді про прощення. Вона й стала останнім Його заповітом кожному християнину, кожному страдальцю і всьому світу. Так Христос поставив печать на Своєму Євангелії. Словом про покаяння Він розпочав Своє служіння, а словом про прощення його завершив. Покаяння було зерном, кинутим у землю, а його плодом стало прощення.
Жодне покаяння неможливе без прощення. Без прощення людина не може ні зрозуміти Євангеліє, ні, тим більше, жити за його заповітами. Без прощення матір не могла б назватися матірʻю, брат – братом, християнин – християнином. І якби не існувало слів «прости мене», «Бог простить і я прощаю», то життя людське було б справжнім пеклом на землі. Одного разу до Спасителя підійшов ап. Петро і запитав Його: «Скільки раз прощати брату моєму, котрий согрішає проти мене, чи до семи раз?»(Мф.18:23). Господь відповів на це словами: «Не кажу тобі: до семи, але до семидесяти разів по сім»(Мф.18:22). Відразу ж кидається в очі різниця між людиною і Богом. Петро думав, що прощаючи до семи разів, він досяг вершини милосердя. Виявляється, ні! Ця вершина – у прощенні без міри. Христос Сам став прикладом такого всепрощення, коли виголошував на Хресті: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять.»(Лк.23:34). В цих словах виражена вся повнота любові, котру Господь проявляв до людей. Він любить не лише тих, хто Йому вірний і виконує Його заповіді, але й Своїх ворогів. Такий шлях заповіданий для кожного, хто вважає себе послідовником Господа. Таким був шлях першого мученика Церкви архідиякона Стефана. Коли його побивали камінням він буквально повторив передсмертні слова Спасителя: «Господи! Не вміни їм гріха цього»(Діян.7:60). Таким був шлях усіх інших Христових мучеників, котрі тільки тому й стали мучениками, що до кінця вміли прощати своїм мучителям. У цьому суть Євангелія і в цьому суть християнського покликання.
Наступне, що сказав Христос на Голгофі – це слова, адресовані благорозумному розбійнику, розіпʻятому поряд: «Істинно кажу тобі, нині будеш зі Мною в раю»(Лк.23:43).
Євангеліє свідчить про те, що на Голгофі над Спасителем насміхались і знущались. Але якщо насмішки і хулу безумного натовпу ще можна якось зрозуміти, то як зрозуміти хулу тих, хто розіпʻятий поряд і знаходиться у такому ж становищі? Чи не розуміння і співстраждання варто було б очікувати від тих, хто терпів такі ж самі муки, як і Христос? Нажаль, історія свідчить про те, що людина у глибині свого нещастя не стає милосерднішою до тих, хто знаходиться у такому ж становищі. Тюрма не мирить злочинців між собою. Те ж саме відбувалось на Голгофі із розбійниками. Один хулив Христа і насміхався над Ним. Для нього нічого не значила близькість до Спасителя. Сонце, хоча й завжди однакове по своїй природі, однак по-різному діє на предмети. Від його світла і тепла розмʻякшується віск, однак глина навпаки, перетворюється у камінь. Поміж розбійників тепер знаходилось Сонце Правди – Іісус Христос. Однак, для розпʻятого зліва це нічого не значить. У своєму відчаї він приєднується до біснуватого натовпу і в передсмертних конвульсіях насміхається із Спасителя: «Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас»(Лк.23:39). Здавалося, у той момент весь світ повстав на Розпʻятого Господа. Йому навіть не було на кому зупинити Свій змучений погляд. Ті, хто ще зовсім недавно розділяв з Ним і смуток, і радість, розпорошились далеко у натовпі й самі потребували втіхи.
Тим часом довкола Голгофи стало відбуватись щось надзвичайне. Наступило затемнення сонця. У натовпі пробудився страх, а разом зі страхом – совість. Шум, богохульні викрики, насмішки – все припинилося в один момент. Наступала тиша, як нібито мало статись щось надзвичайне. Надзвичайне і справді сталося: відкривалися врата раю для першого небожителя – благорозумного розбійника. Вражає те, що він ніколи не був серед учнів Христа, не бачив жодного чуда Спасителя: як воскресав Лазар, як силою одного слова виганялись демони, утихомирювалось море. Він не чув із уст Христа жодної притчі, жодного слова про Царство Боже. Все, що бачив і чув розіпʻятий праворуч від Спасителя розбійник – це те, як розлючений і озлоблений натовп біснується, кричить і насміхається над невинним помираючим Страдальцем, Котрий з останніх сил молиться про прощення Своїх розпинателів. І розбійник не лише зумів вистояти перед натиском розлюченого натовпу, не лише не долучився до його злословʻя, а навпаки – у безславному Іісусі він пізнав Владику. Він зумів повірити у те, що цей смиренний Праведник є Владикою невидимого Царства, у котрому Він царюватиме після Своєї Хресної смерті. Характерно, що розбійник не проситься у це Царство. Він вважає себе занадто грішним для нього і на хресті визнає свою гріховність. Вгамовуючи свого собрата по нещастю, він каже: «Ми засуджені справедливо, тому що достойне по ділам нашим прийняли»(Лк.23:41). Через свої злочини розбійник вважає себе недостойним цього Царства. Тому, звертаючись до Спасителя він каже: просто згадай, «помʻяни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!»(Лк.23:42). Без сумніву, з любовʻю дивився помираючий Господь на перший плід Своєї великої Жертви. Молитва розбійника була почута. Він просив найменше – просто памʻять про себе, а отримав найбільше – райські обителі. «І сказав йому Іісус: істинно кажу тобі, сьогодні будеш зі Мною в раю»(Лк.23:43).
«Жоно! Ось, син Твій. Потім говорить ученику: ось, Матір твоя»(Ін.19:26-27) – це третє, що промовив Господь на Хресті. Задовго до голгофських подій старозавітні пророки передрікали, що прийде час, коли посеред білого дня настане темрява. У пророка Амоса сказано: «І буде в той день, говорить Господь Бог: опівдні сховаю сонце і затьмарю землю серед світлого дня»(Ам.8:9). І ось сказане колись настало. Темрява зійшла на землю рівно опівдні. Ця незвичайна надприродня темрява стала істинним знаменням Божим. Адже на землі відбувалася найвеличніша в історії людства подія: через хресні страждання і смерть Сина Божого звершувалось спасіння людини. Тому й померкло сонце і місяць не дав світла свого. Темрява тривала цілих три години. Згідно з астрономічними законами це було неможливим, що підтверджувало її божественне походження. Невідомий страх охопив кожного присутнього, кожен явно відчував, що це небесне знамення знаходиться у тісному звʻязку з тим, що відбувається га Голгофі. Тому натовп поспішив залишити місце розпʻяття. Доступ до Хреста Спасителя став вільним. Матір Божа разом з улюбленним учнем Христовим Іоаном змогла підійти ближче і стати біля Свого помираючого Сина. Ще декілька хвилин і Вона із серцем, сповненим материнського болю, змушена буде дивитися на Його бездиханне тіло.
Коли ще недавно Її Син обходив із проповіддю міста і села Ізраїля Вона, напевно, не раз була свідком того, як Його обзивали біснуватим, звинувачували у богохульстві, піддавали насмішкам, навіть хотіли побити камінням. І кожен такий момент Вона, без сумніву, переживала по-материнськи, із болем у серці. Однак теперішнє Її стояння біля Хреста було ні з чим незрівнянне. Це були найважчі хвилини усього Її життя. Рідко яка мати у такі хвилини не побажає собі скорої смерті... Це був час, коли над Богородицею сповнювалось пророцтво старця Симеона Богоприїмця, сказане колись у Єрусалимському храмі: «І Тобі Самій меч пройде душу»(Лк.2:35). Крізь нестерпні муки Господь бачив цю Її скорботу і не хотів залишити Свою Матір без утіхи і Синівської підтримки. Той, хто дав людям заповідь шанувати батька і матір Сам виконує її до кінця. Тому Він не залишає Богородицю одинокою і, звертаючись до Неї, промовляє: «Жоно! Ось, син Твій». Потім Він переводить Свій погляд на Іоанна, на того, хто віддав для свого Вчителя всю свою юність, всю свою дівственну чистоту і для котрого Спаситель був і батьком, і матірʻю, найближчим другом і порадником. Скрізь і всюди Іоанн відчував себе щасливим поряд із Божественним Учителем. Але тут, біля підніжжя Хреста, він переживав справжню трагедію. І Господь бачив це. Він бачив, як його дівственне серце стискається у передчутті розлуки. Христос поглянув на нього і сказав: «Ось, Матір твоя»(Ін.19:27). З цього моменту Богородиця стала для Іоанна справжньою опорою і підтримкою у житті. З Голгофи він зійшов новим, вдохновенним і сильним, його життєвим символом віднині буде орел. Але зійшов він разом з Марією. Як скзано у Євангелії, «з того часу учень взяв Її до себе»(Ін.19:27). Тепер Вона була не одна. Але й Іоанн був не єдиним Її сином. За думкою Святих Отців, в особі Іоанна Богослова Господь вручив Її любові і заступництву весь людський рід. Якщо Спаситель, перебуваючи на Хресті, забував в останні хвилини Свого життя про власні страждання і не полишав при цьому ніжної турботи про Свою Матір, то це означає, що і Її молитва до Нього має велике дерзновіння і силу. А тому це духовне Материнство Приснодіви для кожного християнина є безцінним благодатним даром на шляху до вічності.
Звернувшись з прощальними словами до Своєї Пречистої Матері та улюбленого учня, Спаситель з останніх Своїх людських сил устремився до Свого Небесного Отця. Фізичні та душевні муки зростали все більше й більше. Залишений та зневажений людьми, Спаситель тепер повинен був пережити страшні хвилини богозалишеності. Раніше Бог-Отець скрізь і завжди Його чув і Йому відповідав, однак, цього не відбувається на Гогофі. Тепер, коли Його Син на Хресті, Він мовчить і не чує Його. В стані повної богозалишеності та самотності Христос виголошує Своє четверте слово: «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене залишив?»(Мк.15:34). Подібне колись відчував праведний Іов, коли був залишений всіма і лежав у гнійних ранах. У подібному стані перебував пророк Єремія: «Ти закрив Себе хмарою, щоб не доходила молитва наша»(Плач. 3:44). Колись псалмопівець Давид взивав до Бога у своїй безутішній скорботі: «Почуй, Боже, ридання моє, почуй молитву мою! З кінця землі взиваю до Тебе у скорботі серця мого»(Пс.60:2-3). Але у Спасителя на Голгофі не залишалось сил навіть на таку молитву. Слова «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене залишив?», за словами митрополита Антонія Сурожського, - «самий страшний крик в історії людства. Тому що Син Божий Іісус Христос настільки захотів стати тим, ким є ми, щоб ми стали Тим, Ким є Він, що погодився на богозалишеність, яка вбиває людину».
Цей крик, звичайно ж, не був криком відчаю, а лише вираженням великої скорботи Богочоловіка, Котрий взяв на Себе весь тягар гріхів усього людства. З іншої сторони повна суть цього молитовного возгласу є для людини глибоко таємничою. Як Бог Іісус Христос завжди був Сущим у лоні Отця, але як Людина Він повинен був до кінця понести усі наслідки гріхопадіння людини, включаючи богозалишеність. У Євангелії Христос часто називає Бога Своїм Отцем, але на Хресті Він виголошує «Боже Мій, Боже Мій» - почуття богосинівства у ці хвилини страждань вже не існує. Тепер, випивши повну чашу богозалишеності, Він відчуває Себе лише Сином Людським, Котрий несе на Собі гріхи всього людства, як Свої власні. Як Людина Іісус Христос повинен був залишитися один на один із правосуддям Божим, без допомоги Свого Отця. Якби в момент розпʻяття Отець полегшував страждання Свого Сина, то самі страждання не були б всеціло викупними для спасіння людини. Слова «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене залишив?» говорять про істинність людської природи Спасителя. І саме ці слова у подальшому змогли зруйнувати єресь докетизму, яка через декілька століть після подій на Голгофі, загрожувала Церкві, помилково стверджуючи, що на Хресті страждало Божество. Однак, якби у Христі постраждало Божество, то це означало б, що у Христі Божество і померло. А це неможливо. Предвічний Син Божий для того і став Людиною, щоб за людей і померти. Найбільш Невинний з усіх, хто коли-небудь народжувався на землі, прийняв на Себе гріхи усіх часів і народів, щоб усе людство викупити від осудження на вічні муки.
Готовий принести Себе в Жертву за гріхи всього світу, Спаситель вперше і востаннє попросив у людини милості перед смертю: «Жажду!»(Ін.19:28). Це було Його пʻяте слово на Хресті.
Після того, як на Тайній Вечері у Сіонській горниці Господь останній раз зі Своїми учнями вкусив від плоду лозного, з того часу Він ніде не підкріплявся ні сном, ні їжею, ні питтям. А між тим, вже у Гефсиманському саду пролилися перші краплі кровавого поту і напруга Його викупного подвигу лише зростала. Тільки Богу відома міра страждань Спасителя з часу Гефсиманської ночі, скільки було пролито крові і віддано сил. При всьому цьому Господь вже три години страждав на Хресті і жодного ковтка води за увесь цей час. Сонце із заходу розпікало Його Тіло і посилювало муки. Як Людина, Спаситель був вкрай виснажений і Його природньо мучила спрага. Правда, воїни підносили Йому змішаний із жовчю оцет, але не для того, щоб втамувати спрагу Страдальця, а навпаки, щоб її ще більше посилити, про що й свідчить євангелист Лука: «І воїни глузували з Нього, підходячи та підносячи Йому оцет, і кажучи: коли Ти Цар Іудейський, спаси Себе Самого»(Лк.23:36-37). Спаситель і цю наругу переніс із властивою Йому кротостю Агнця, не просячи при цьому милості для Себе і не нагадуючи нікому із Своїх мучителів про обовʻязок людяності. А коли спрага посилилась до крайнього ступеня знесилення, тоді всі, хто знаходився біля Хреста, почули із Його спраглих уст «Жажду!»
Але чи була ця жага Спасителя лише природньою Його потребою, чи все ж таки у ній було зосереджене якесь інше, більш сокровенне значення? Обставини, при котрих Христос виголосив це слово, явно вказують на те, що Він жадав не лише води, котрою людина втамовує свою спрагу. Він жадав того, заради чого прийшов у світ і став Людиною, заради чого прийняв на Себе страшний тягар приниження і безчестя – Спаситель жадав спасіння людини. Він жадав скоріше допити Свою викупну чашу страждань, про яку молився у Гефсиманському саду. Із виголошенням слова «Жажду!» на Голгофі звершилось те, що було пророковано Псалмопівцем за сотні років до пришестя у світ Сина Божого: «І дали Мені у їжу жовч, і в спразі Моїй напоїли Мене оцтом»(Пс.68:22). Господь жадав возвести падшу людину від землі на небо і тим самим виконати волю Свого Небесного Отця, про яку свідчив у Євангелії: «Моя їжа є творити волю Того, хто послав Мене, і звершити діло Його»(Ін.4:34).
Останніми словами Спасителя на Хресті були переможні слова «Звершилось!»(Ін.19:30) та «Отче! В руки Твої віддаю дух Мій»(Лк.23:46). У стражданнях Христа наближався час, котрого зі страхом і трепетом очікувало все свідоме дохристиянське людство. Цей час був визначений ще у Предвічній нараді Св.Трійці і він повинен був стати кінцем старозавітніх жертвоприношень і початком Нового Завіту, коли, за словами пророка Даниїла, «...Бог Небесний збудує царство, котре во віки не зруйнується; ...воно сокрушить і зруйнує всі царства, а саме стоятиме вічно»(Дан.2:44). Старозавітнє людство цей час оспівувало у псалмах, змальовувало у багаточисельних образах, славило на тимпанах і гуслях. З самого початку історії, починаючи від Адама і закінчуючи останнім пророком Малахією, Святий Дух не переставав устами праведників свідчити про його наближення. І тому весь старозавітній світ, подібно до старця Симеона Богоприїмця, чекав утіхи ізраїлевої. І не лише старозавітній світ, але й уся вселенна, від ангелів до безсловесних тварин була пройнята почуттям очікування «...одкровення синів Божих... в надії, що й саме творіння буде звільнене від рабства тлінню в свободу слави дітей Божих»(Рим.8:19-21).
І ось очікуваний усім світом благословенний час настав. Настав час Господній. Останні краплі Крові Спасителя спадали на землю. Розіпʻяте на Хресті Тіло під тиском невідомої внутрішньої сили випрямилось і з уст Спасителя прозвучав клич торжества: «Звершилось». Це був клич Царя і Переможця. Це означало, що звершилось спасіння людини, що відкрились для неї врата раю, в тому числі й для тих, хто знаходився у пеклі й очікував на пришестя Месії. Після цього, «...скрикнувши гучним голосом, Іісус сказав: Отче! У Твої руки віддаю дух Мій. І, сказавши це, іспустив дух»(Лк.23:46). До тих пір, поки Спаситель страждав на Хресті, природа ніби мовчала, не хотіла турбувати Свого Творця, немов би співчувала Йому у стражданнях. Одне лише сонце не могло спокійно освітлювати Голгофу і сховало своє проміння. Але як тільки Син Божий віддав Свій дух у руки Отця, тоді вся вселенна встала за свого Владику. Затряслася земля, розпалося каміння і на самій Голгофі утворилась тріщина. У Єрусалимському храмі завіса, котра відділяла святая святих від святилища, розірвалась надвоє, а в багатьох місцях довкола міста відкрились гроби, з котрих вийшли давно спочилі праведники. Цілком свобідно та у повній свідомості розлучається Спаситель зі Своїм тілом. Він розпоряджається Своїм духом як Той, Хто має над ним владу і передає його Своєму Отцю. Незважаючи на те, що ще зовсім недавно Він взивав «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене залишив?» Христос, однак, помер примиреним зі Своїм Отцем і з повним довірʻям до Нього, помер з усвідомленним почуттям того, що звершив...
Так закінчилося життя, подібного котрому не було і не буде. З Його життям закінчилося діло викуплення роду людського, а з викупленням, людина знову відновлена у своїй святості, для неї відкрилося небо, а Бог став люблячим Отцем на віки вічні і назавжди, тому що милість Його безмежна і любов Його безкінечна...
Насельник Свято-Єлисаветинського чоловічого монастиря
архід. Зосіма (Город)
© 2013 Усі права застережено